На Одещині, мабуть, немає людини, яка не знає або хоча б не чула про село Краснознам’янка. Це місце відоме не лише своєю історією у минулому, а й великим торговим пунктом сьогодні. Жителі регіону, які проживають у сусідніх селах, не можуть не заїхати до Краснознам’янки, по дорозі додому. Село пройшло чималий шлях, чимало випробувань та складнощів, часту зміну влади, голод і смерть, перш ніж зватись повноправним селом на Одещині, Березовського району – Знам’янкою. А почалося все з 1804 року. Більше на odessa-future.com.ua.

Катаржино

Саме цей рік став першим, коли у рукописах було згадано болгарську колонію Катаржино. Сюди переїжджали болгари з Османської імперії. Придбав землю бригадир, болгарин Ілля Пилипович Катаржі, на честь якого було названо колонію.

Наступні згадки були у 1806 та 1812 роках, але в літературі писалося лише про нові переселення болгар на територію та нові переписи населення.

Колонія почала розвиватися: збудували церкву та будинок культури. У 1826 році до колонії приїхав Микола I і пожертвував 100 карбованців.

Розвивалася і промисловість: працював млин, маслозавод, цегельний завод, стайні та господарство. Населення на той час було близько 3,5 тисячі людей. Будували та навчальні заклади: міністерське училище на два класи, школи для хлопчиків та окремо для дівчаток. Усі заклади разом були розраховані до 300 осіб.

У 1925 році вже було три школи, де вивчали болгарську та українську мови.

Як говорить Сайт “Топор”, цього ж року Катаржино увійшло у великий болгарський район, центром був Великий Буялик.

Сталіно

Настав 1929 – важкий час, коли у місцевих вилучали зерно під час збору врожаю. Село почало бунтувати проти місцевої поліції, внаслідок чого його перейменували на Сталіно.

Село пережило голодомор, репресії, колективізацію та зміну влади – це був найскладніший період за всю історію існування.

Під час Другої світової війни та румунської окупації у Сталіно організували румунський госпіталь неподалік від церкви. У школах навчали виключно румунською, а місцевих змушували ходити до церкви. У колгоспах нічого не змінилося, хіба що змінили назву на “десятки” –так само частину зібраного врожаю віддавали владі. Звільнено Сталіно було 4 квітня 1944 року.

Після цього багатьох хлопців відправили до армії, з якої багато хто не повернувся, а загальна кількість смертей становила близько 300 людей.

Післявоєнний період

Ще один нелегкий час для мешканців Сталіного.

У 1946 році був жахливий голод серед місцевих жителів, адже був неврожай, а зерно, у будь-якому разі, відправляли за кордон, до Польщі та Болгарії. Місцеві жителі залишились у прямому розумінні, без шматка хліба. Через це почали масово вмирати люди, так швидко, що їх не встигали ховати. За знайдені в полі пару колосків могли ув’язнити на три роки. На щастя у 1947 році був урожай кукурудзи та ячменю, що дало змогу мешканцям села нормально існувати. Проте працювали важко: після війни не було ні робочої техніки, ні худоби, ні робочих рук. Доводилося запрягати корів чи взагалі орати в полі самостійно. Вже після 1948 року, як заявляє Сайт “Википедия”, до Сталіна доставили робочу техніку, а точніше, два трактори.

В 1950 до населення додалося близько 1200 переселенців з різних сіл, таких як Поляна, Хміль, Чорне. Їх заселяли в порожні будинки, пізніше почалося будівництво нових будинків, що послужило  появі нової вулиці “Нова”. Цього ж року комісія при владі вирішила, що зруйнована церква не підлягає реставрації і простіше її знести, що не співпадає за словами місцевих жителів. Вони кажуть, що церква була у придатному вигляді.

Краснознам’янка

У результаті, церкву все ж таки, почали зносити, проте, процес затягнувся і тривав довше, ніж планувалося. Споруда виявилася дуже міцною і тому фундамент церкви став початком для будівництва Будинку культури.

1961 року село знову перейменували. Спочатку хотіли повернути селу колишню назву – Катаржине, але все ж таки, вибрали нейтральне – Червонопрапорне. Про цю новину навіть надрукували у газеті “Чорноморська комуна”.

Через кілька років, Краснознам’янку перейменували на Червонознам’янку.

Залізниця та транспортна розв’язка

У 1960 роках почався розвиток доріг у Краснознам’янці. З’явилася транспортна розв’язка Одеса – Київ – Ленінград.

Незабаром запустили нову залізничну гілку Мигаєве – Раухівка, вона стала зручною для перевезення різноманітних матеріалів до Одеси.

Також ходили приміські поїзди до Роздільної, Одеси, Колосівки. На пасажирському поїзді можна було доїхати до Сімферополя, Херсона та Львова.

Однак, на початку 2000 року залізниця втратила свою значущість і залишився лише маленький “бомбей” до Роздільної. Пізніше, крім старих занедбаних рейок, у Краснознам’янці нічого не залишилося від досвідченого залізничного.

Знам’янка

Ближче до 2000 років Краснознам’янка почала більше розвиватися і поступово стала торговим центром у регіоні.

Тут відбудували школу, дитячий садок та майданчики, поставили пам’ятник Леніну та реактивний винищувач. У селі є кафе, заправки, різноманітні магазини, асфальтована дорога. У наші дні, населення села складає більше 4000 чоловік.

У 2016 році Червонознам’янку перейменували на Знам’янку, проте ця назва не всім прижилася. Місцеві досі називають своє гніздечко Краснознам’янка або Катаржинj.

Ось такий чималий шлях пройшла болгарська колонія, перш ніж стати відомим населеним пунктом та торговою точкою на Одещині.