Диліжанс, омнібус – транспортні засоби, які їздили по Європі дев’ятнадцятого століття, шокуючи одних, викликаючи подив у інших. Поступово ці вагончики на колесах дісталися Одеси. У нашому місті вони отримали нову назву – трамкарети. Напевно, так одесити хотіли наголосити на своїй неповторності, хоча брали на озброєння техніку, створену за межами міста. Більше на odessa-future.com.ua.
Поява європейського транспорту у місті
Перші відомості про одеські трамкарети зафіксовані в 1844 р., коли Міська дума Одеси встановила розцінки за проїзд. Наприклад, дістатися дачі графині Ланжерон коштувало 10 копійок. А якщо брали квиток туди й назад, це задоволення обходилося 15 копійок. Подорож на Малий Фонтан коштувала 20 коп., а на Куяльницький лиман – усі тридцять (все-таки вже не Одеса, хоча й найближче передмістя).
Одеська трамкарета була машиною з відкритим кузовом, який прикривав високий балдахін з бічними шторками. Запорукою безпеки одеського омнібуса вважалася наявність у нього гальма, гудку та ліхтаря. Цей вид громадського транспорту набув широкої популярності серед гімназистів.
Утримувачем контори, яка забезпечувала місто трамкаретами, був підприємець Крокетті. Контора мала десять одиниць транспорту. До її структури входила будка-контора (офіс) і плюс собача будка із собакою, тобто свого роду охорона. Поступово парк трамкарет виріс до двадцяти восьми одиниць на початку 20-го століття. Це не дивно, адже доводилося обслуговувати кілька транспортних ліній, довжина яких сягала кількох кілометрів. Наприклад, лінія “Ямська – Юнкерське училище” становила близько чотирьох з половиною кілометрів.
Маршрути та пасажири
Цей маршрут від рогу вулиць Ольгіївська та Ямська пролягав уздовж останньої і тягнувся до Преображенської. На цій ділянці головними пасажирами були вихованці училища Св. Павла, розташованого у Лютеранському провулку. Одним із таких пасажирів був Сергій Уточкін. Цією ж лінією користувалися парафіяни Кірхи.
Далі на лінії з’являлися Маріїнська гімназія і казенне реальне училище. Таким чином, частина маршруту, яка покривала вулицю Ямську, була подібністю до шкільного автобуса.
Трохи зігнувшись вулицею Преображенською, трамкарета повертала на вул. Успенську, мало не доїжджаючи до однойменного собору. На розі з Катерининською на пасажирів чекала пересадка на однойменну лінію, яка була центральною. Безперечно, пересідали не всі.
Подальший шлях трамкарети пролягав вулицями Пушкінської, М. Арнаутською та Канатною; повз лікарню Червоного Хреста, притулок Імператриці Марії. Маршрут закінчувався на Італійському бульварі біля будівель Одеського юнкерського училища. У зворотному напрямку карета їхала тими самими вулицями.
З роками в Одесі неодноразово змінювалася влада. Смаки одеситів теж не залишалися постійними. Неодноразово змінювалась схема руху містом. Там, де колись трамкарети проїжджали з гуркотом в обидві сторони вулицею Пушкінською та Італійським бульваром, було визначено односторонній рух.
І, зрештою, про долю самих карет. Тут усе просто. Прогрес, який не оминув наше місто, витіснив їх. На зміну галасливим омнібусам прийшли трамваї на електротязі, а потім, після війни 1941-1945 років, – тролейбуси.
