Цей двоповерховий будинок на розі Дерибасівської та Гаванної знають, ймовірно, всі одесити. Але багато хто не знає, що у нього є ця назва – Будинок Ісаковича. Точніше, це навіть не будинок, а кілька будинків. Масштабний архітектурний пам’ятник з трьома фасадними просторами, що виходять на Дерибасівську, Гавану і Міський сад, пережив не тільки війни і революції, а й колоду всіляких реконструкцій, пише odessa-future.com.ua.
Почалося з Дерібаса
Первісна будівля з’явилася тут вже в кінці 18 ст. і перебувала у власності Фелікса Дерібаса – брата одеського першобудівника Йосипа. Фелікс був офіцером, дипломатом, підприємцем. Багато зробив для організації одеської торгівлі з зарубіжжям. Займався шелкопрядством, рибним промислом. В Одесі гостро не вистачало рослинності, і саме він створив наш Міський сад, а потім безкорисливо передав його місту.
Звичайно, з таким-то «географічним» розташуванням в місті будівля не могла не привертати до себе увагу торговців. У різні періоди 19 в. тут розміщувалися магазини вин, чаю, білизни, головних уборів, фотоательє, фабрика музичних інструментів, банк, виготовляли шоколад, продавали піаніно, працювали бакалія, кондитерські, кав’ярні та ін.
У 1881 р. будівлю реконструювали для відомого в Російській імперії торгового дому «Фреліх і Бліч», що виробляв хвилясті штори. Про це нагадує дата «1881» на фронтоні.
Добудовував Ісакович
З кінця 19 ст. споруда належала Самуїлу Ісаковичу, депутату міської думи, меценату, який багато хорошого зробив для Одеси, вихідцю з відомої в місті караїмської сім’ї Ісаковичей. Найбільше в історії Одеси з цією сім’єю асоціюються «Лазні Ісаковича» на Преображенскій, 45, що служили не тільки лазнею, але і водолікарнею. Ісаак – батько Самуїла – їх створив, а Самуїл розвивав, модернізував.
При Ісаковичі відбувається значне розширення, добудова «будинкової території». В кінці 19 ст. тут працювала друкарня, де видавалася газета «Південний огляд», з якою співпрацював сам Іван Бунін. Цікаво, що саме в цьому будинку він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – дочкою редактора Миколи Цакни Ганною. На початку 20 ст. невеликий період видавцем і редактором газети був сам С. Ісакович.
«Уточ-кіно» і «Сніжинка»
У 1906 р. в комплексі будівель з’явився кінотеатр «Паризький». Пізніше він перейшов до Миколи і Леоніда Уточкіних – братів прославленого льотчика і спортсмена Сергія Уточкіна і в 1913 р. відкрився вже під назвою «Кіно-Уточ-Кіно».
Радянська влада, зрозуміло, кінотеатр націоналізувала. Він неодноразово перейменовувався: побував і «Червоним льотчиком», і такого же кольору «залізничником», носив ім’я В. Маяковського…
У 2000 р. – нова реконструкція і кінотеатр знову відкрив свої двері як «Уточкіно». Через рік на сходинках встановили пам’ятник Сергію Уточкіну.
А ось «кінотеатрова музика» грала порівняно недовго. У її господарів пропав до неї інтерес.
Ще одна радянська асоціація з цією будівлею – популярне кафе морозива «Сніжинка». Кульки холодного десерту, звичайно ж, з теплотою згадують дуже багато одеситів.
Зараз в «ісаковічськіх» будівлях, як відомо, розміщуються буфет-їдальня «Уточ-кіно», «Львівська мануфактура кави», недавно ще був «Ресторан Печескаго». А старовинна літера «І» на фасаді з боку Гаванної – перша буква в прізвищі Ісакович – нагадує, чиє ім’я носять ці будівлі.
