Серед будівель, фасади яких прикрашені меморіальними дошками, будівля на одному з рогів вулиць Рішельєвської та Успенської є пам’ятником історії місцевого значення. Там жили видатні особистості, про які піде мова нижче.
Оскільки зазначену будівлю не так добре відомо, як університет імені І.І. Мечникова або морехідне училище імені О.І. Маринеска, зупинимося на ньому докладніше. На відміну від згаданих вище навчальних закладів, від Політехнічного університету, будівля з п’ятьма меморіальними дошками є житловим будинком із дитячим садком на першому поверсі, пише odessa-future.com.ua.
Історія будинку
У даної ділянки досить довга історія. Перше будова на ньому було виконано в 1826 році для одесита Фреймана за проєктом архітектора І.К. Ріглер.
Ближче до кінця 19-го століття в цьому будинку, який належав Борису Мойсейовичу Сукальскому. У різний час там працювали лікарня по жіночім і дитячим хворобам доктора Рахата і працювала аптека Абрамова. Тут же можна було поїсти й випити келих вина або пива в трактирі одеського міщанина Василя Ісаєва.
У 1890-ті роки жив одеський купець 2-ї гільдії Мойсей Якович Рабинович, а з 1906 по 1916 роки – присяжний повірений Борис Мойсейович Симонович.
Молочні продукти й дитячі іграшки, коштовності й друкарські машинки – все це можна було придбати в цьому будинку.
У 1899 році будинок був реконструйований за проєктом архітектора А.С. Ландесман.
По сусідству стояв будинок № 37, власником якого також був Б.М. Сукальский. Тут на початку минулого століття жили лікарі Яків Ворошильскій, Єлеазар Перельцвайг і Е.А. Вільдерман; 1890-і роки в будинку розташовувалася камера (офіс) дільничного мирового судді К.Г. Добровольського.
У тому ж будинку 1910-х роках працював трактир Андріана Михайловича Пронкін, який перейшов в 1916 році у володіння Параски Кирилівни Пронкін, можливо, дружини попереднього.
Згодом обидва будинки були знесені, як і деякі будинки по вулиці Рішельєвській, яка зазнала значних руйнувань, завданих фашистською авіацією в 1941 році.
На зміну старим двом будинкам на рубежі 1950-1960-х років прийшов сучасний житловий будинок, створений за проєктом архітектора Корченова, для співробітників органів внутрішніх справ. Новий п’ятиповерховий будинок отримав номер “35/37”.
Про цей будинок в 1966 році писала одна з місцевих газет, з якої ми дізнаємося, що мешканці Кириленко, Мальцева, Борисенко, Івасенко та інші зібралися упорядкувати свій двір. Волонтери очистили більшу територію, висадили тополі, липи, клени. Ними були розбиті газони та квітники, а навколо них встановили лавки. Будинкоуправління допомогло їм з асфальтуванням доріжок. Сьогодні плодами людей, які зробили таку благородну справу, користуються нові покоління мешканців і дітлахи з дошкільного закладу, розташованого на першому поверсі.
У післявоєнному будинку проживало багато гідних людей, а на честь п’яти з них встановлені пам’ятні дошки.
Музикант і педагог Людмила Гінзбург
Протягом 30 років, з 1971 по 1991 роки в будинку по Рішельєвській жила, професор Одеської консерваторії Людмила Гінзбург.
Людмила Наумівна ставилася до тих випускникам, які закінчили консерваторію до війни. Курс, на якому вона навчалася, був зірковим. На ньому вчилися майбутні народні артисти СРСР Еміль Гілельс, Яків Зак, Давид Ойстрах, з якими вона була дружна протягом свого життя. Вона постійно спілкувалася зі свої педагогом Генріхом Густавович Нейгаузом.
У період навчання в Одеській консерваторії та аспірантурі при Московській Консерваторії (1946 клас професора Г.Г. Нейгауза) Людмила Гінзбург стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу піаністів, дипломантом Всесоюзного конкурсу.
Як і будь-який талановитий музикант, одеська піаністка їздила на гастролі в країни Європи, де виконувала твори зарубіжних класиків І.С. Баха і В.А. Моцарта, вітчизняних – П. Чайковського, С. Рахманінова. В її репертуарі знайшлося місце і для українських авторів, а саме одеських К. Данькевича, С. Орфєєва, Ю. Знатокова.
Людмила Гінзбург проявила себе як неабиякий педагог, підготувавши багатьох музикантів, частина з яких – зі світовим ім’ям. Це – народний артист УРСР Л. Марцевич, заслужений артист України В. Саксонський, наші сучасники С. Терентьєв і Юрій Дикий.
Своїм авторитетом вона сприяла збереженню в Одесі репутації школи фортепіано.
В період життя в будинку на Рішельєвській, Людмила Наумівна стала заслуженою артисткою України.
Диригент Микола Покровський
5 листопада 2008 року відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки народному артисту України Миколі Дмитровичу Покровському, який протягом двох десятків років – з 1944 по 1964 рік – працював головним диригентом Одеського театру опери та балету.
На долю майстра, який повернувся з евакуації, припали, мабуть, найскладніші роки театру. У місті царювали руїни, було багато безпритульних дітей, що залишилися без в роки війни батьків. Але театр працював, піднімаючи дух городян. Попри труднощі, одеський театр випускав на рік до десятка опер і балетів.
У театрі Микола Дмитрович проводив більшу частину життя. Це були репетиції, підготовка до концертів і вистав, самі уявлення. Навіть якщо в якийсь вечір він не був за диригентським пультом, він все одно був в театрі, спостерігаючи за роботою своїх колег.
Талановитий диригент був ще й педагогом оперної студії Одеської консерваторії, передаючи свій неоціненний досвід молоді. Учні Покровського ніколи не пропускали його занять, бо там було, чому навчитися.
Народний артист України Микола Дмитрович Покровський жив в будинку з 1961 по 1981 роки.
Захисник Києва – генерал-полковник Потапов
“Є така професія – Батьківщину захищати”. Цю цитату з одного відомого фільму пам’ятають мільйони людей. До представників такої професії ставився генерал-полковник Михайло Іванович Потапов, людина дуже важкої долі.
У червні 1941 року 5-та армія, якою командував генерал Потапов, воювала в складі Південно-Західного фронту. Зазнавши великих втрат, особливо в техніці, частини з’єднання відійшли до Коростенського укріпрайон, де продовжили відбивати наступ противника, який нависав з півночі над столицею України.
20 серпня 1941 року за наказом командувача Південно-Західним фронтом М.П. Кирпоноса 5-я армія відійшла за Дніпро.
У вересні сили армії були настільки малі, що генералу самому довелося боротися врукопаш. Він був важко поранений і потрапив у полон.
Бувши до квітня 1945 року в німецькому полоні, генерал Потапов проявив мужність і гідність, на допитах він розповідав про вже завершилися бойові дії своєї армії в перші місяці війни, але ухилився від відповідей на питання, які стосувалися планів командування.
Мужність генерала було високо оцінено керівництвом країни. Повернувшись на батьківщину, він був відновлений в генеральському званні. У 1954 році брав активну участь в навчаннях із застосування атомної зброї, що проводилися на Тоцькому полігоні, а з квітня 1958 по січень 1965 він служив першим заступником командувача військами Одеського військового округу, де став генерал-полковником (1961 рік).
Перебуваючи на високій посаді, генерал Потапов займався питаннями розвитку військової техніки і озброєння, керував свої зусилля на організацію більш ефективного навчального процесу у військах, оскільки саме в роки, коли М.І. Потапов служив в ОдВО, існувала загроза розв’язання третьої світової війни. А така ситуація вимагала посилення бойової готовності особливо, якщо мова йшла про командний склад.
У січні 1965 року, в розпал його діяльності, генерал-полковника Михайла Івановича Потапова не стало.
Гроза морських мін – контр-адмірал Пахальчук
У будинку по вулиці Рішельєвській жив протягом майже 50 років Почесний громадянин нашого міста, Герой Радянського Союзу, контр-адмірал Федір Єфремович Пахальчук.
Хлопець з села дворик Хмельницької області, де багато знали про море тільки з розповідей тих, хто його коли-небудь бачив особисто, так з книжок, приїхав до Одеси. Там він отримав первинне технічна освіта при Індустріальному інституті. Потім було навчання в Військово-морському училищі і Фінська війна, після якої він був залишений служити на Балтійському морі.
У роки війни 2-й дивізіон катерів-тральщиків, яким він командував, знешкодив понад 48 тисяч морських мін, знищив 11 кораблів і 3 літаки противника.
У 1944 році майбутній адмірал став Героєм Радянського Союзу, а також був нагороджений орденом Британської імперії.
Після війни Федір Єфремович служив на Далекому Сході, а з 1955 року – на Чорному морі. З 1960 по 1965 роки був командиром бригади кораблів охорони водного району Чорноморського флоту зі штабом в Одесі.
Після 35 років служби в 1972 році він вийшов у відставку. Це була формальність, пов’язана з віковим цензом. Ветеран ж знайшов себе в громадській роботі. Протягом 31 року він 31 рік був Головою Ради ветеранів об’єднання рибної промисловості “Антарктика”. У 2011 році жителі міста відзначили контр-адмірала Пахальчука найвищою нагородою Одеси – званням її Почесного громадянина.
Директор авіазаводу Павло Розов
Ще одним одеситом, який проживав в будинку на Рішельєвській, був директор Одеського авіазаводу Павло Миколайович Розов.
При ньому колектив підприємства стратегічного значення вперше в Україні освоїв повний цикл ремонту реактивних літаків, зокрема винищувачів і штурмовиків «Су» і «МіГ» всіх модифікацій.
За це директора нагородили найвищою нагородою – орденом Леніна.
Підводячи риску під розповіддю про п’ять чудових людей, які залишили свій слід в історії нашого міста, треба сказати, що місто про них пам’ятає і намагається передати цю пам’ять все новим поколінням громадян, а також привернути увагу гостей міста до тих меморіальних дощок, які встановлені на його будинках.
